Що таке емоційна гіперкомпенсація і чому вона небезпечна

Наше життя складається з багатьох речей. Більшість із них ми отримуємо ще в дитинстві. Наприклад, психоемоційні реакції та поведінкові патерни. Деякі з них — корисні, деякі — нейтральні. Але існують і такі, що можуть дуже заважати. Один із таких механізмів — емоційна гіперкомпенсація. Доволі логічний, поширений, але не дуже корисний механізм. Чому? Розповідаємо.

Що таке емоційна гіперкомпенсація?

Наша психіка працює за доволі складними механізмами. Навіть не говорячи про те, що кожен із нас — індивідуальність, ми отримуємо абсолютно унікальний набір навичок, захисних оболонок і реакцій на події. У дорослому віці ми помічаємо певні моменти, які нам не подобаються або не дають нам жодного розвитку. Як, наприклад, лінощі, цинізм чи замкненість. Це можуть бути і фізичні аспекти. Комусь не подобається зріст, комусь — м’язова генетика. Коли ми усвідомлюємо це, то наш мозок найчастіше не сприймає це адекватно. Саме тому з’являється питання: як виправити ситуацію? І в цей момент найкращим рішенням здається зробити щось прямо протилежне. Наприклад, почати розмовляти з усіма, почати займатися спортом кожного дня, робити 1000 справ навіть на шкоду собі. Це гіперкомпенсація. Стан, коли людина замість виправлення певних аспектів органічним шляхом хоче їх ніби «перебити» радикальними змінами і досягненнями. Отримати те, чого не має, штучним шляхом. І це не погано. Але іноді це може переходити межі. Так, людина, яка ніколи не була популярною в школі, зациклена на тому, щоб набрати найбільше підписників в Instagram. А хтось, кому не подобається його ніс, робить операцію за операцією, щоб його «виправити». Коли ми робимо те саме, але в емоційному, поведінковому вимірі, ми вмикаємо саме емоційну гіперкомпенсацію. Тобто дії та поведінка людини в міжособистісному спілкуванні стають певною реакцією на її колишній стан. Важливо, що людина, яка намагається гіперкомпенсувати свої уявні недоліки, не просто їх виправляє. Вона фактично перетворює їх у настільки сильний антипод, що вони починають сильно виділятися на тлі інших. Переважати. Компенсація допомагає дати те, чого не було, більш природно і без надвитрат. Гіперкомпенсація хоче довести всім, показати вже не слабкості, а, навпаки, силу-силенну того, що людина має.

Але чому це виникає?

Причин декілька. Найпершою і однією з головних є комплекс неповноцінності. Він призводить до усвідомлення власної «інакшості». Людина може бути найбіднішою в класі, найменш привабливою для хлопців чи дівчат, мати іншу зачіску, колір шкіри і так далі. Все це — доволі суб’єктивно для дорослої людини. Але для дітей, у яких найчастіше і формується цей комплекс, — все інакше. Коли виникає комплекс неповноцінності, то психіка хоче сховати себе від усвідомлення цього. І виникає механізм гіперкомпенсації. Ще одна причина — поведінка в родині. Діти, яким батьки не демонстрували власну цінність, не хвалили, не підтримували, матимуть інше самосприйняття. Їхнє Я з дитинства поставлене в позицію слабкого, не гідного поваги. Таким дітям потрібно робити більше, щоб заслужити повагу. Потім це переростає в більш серйозну гіперкомпенсацію. Третя причина — порівняння з іншими. Тут теж велика роль батьків, тому що саме вони формують початкові сприйняття маленької особистості. Постійні порівняння можуть призвести до знецінювання, до намагання копіювати всіх, бути суперуспішним і до багатьох інших речей. Все це також гіперкомпенсація. Ще однією причиною може бути фізично важке дитинство і складні соціальні умови. Діти, які живуть без достатньої емоційної підтримки, в жахливих умовах, із батьками-п’яницями і так далі. Вони з дитинства розуміють, що для певної вигоди треба вмикати деякі механізми, а деякі — вимикати. Так вони стають циніками, ображеними, замкненими. У більш дорослому віці у відповідь на це може виникнути гіперкомпенсація почуттів.

Як це проявляється?

Прояви емоційної гіперкомпенсації зазвичай дуже різні. Хтось може надмірно контролювати себе або партнера. Звідси доволі ригідна, сувора поведінка, контроль, захист, необхідність все перевіряти. Це призводить до контролю переписок партнера, жорстких меж і правил у спілкуванні. Інший прояв — надмірна влада та домінантність у прийнятті рішень. Людина, за яку все робили інші, яка не мала свободи, тепер може нав’язати свою волю іншим. Друзям, партнеру, колегам. Це включає в себе як важке прийняття альтернативних думок і пропозицій, так і бажання зробити саме свою думку головною. Хтось міг не отримати належної любові вдома чи в інших стосунках і тепер постійно вимагає підтвердження. Навіть якщо ви вже це зробили. А відсутність такого підтвердження сприймається як відсутність самої любові, підтримки чи поваги. Іншим варіантом може бути підлаштовування під інших чи надмірна м’якість. Це буває тоді, коли людина не отримувала здорової комунікації в родині. І тепер це спосіб людини отримати бажане, затвердитися в очах інших. Насправді проявів дуже багато: від надмірної грамотності в коментарях до снобізму в усьому, від надмірного поглинання знань до повного нігілізму.

Чим погана емоційна гіперкомпенсація?

Хоча ззовні це може видатися не таким очевидним, але людина, яка надмірно компенсує свої недоліки чи недоотримане, втрачає доволі багато. В першу чергу — ментальне здоров’я. Всі ці речі, які нібито видаються людині раціональними, насправді виснажують. Кожна ситуація, яка виходить за рамки, стає потенційним тригером для розпачу. Нервова система фактично живе в режимі постійної готовності реагувати на загрозу. Саме тому насправді це може призвести до стресу, вигорання, відсутності сенсу. По-друге, страждає комунікація з іншими. Людина, яка вибудувала зв’язки на основі своїх гіперкомпенсаторних звичок, може функціонувати відносно нормально. Але кожен вихід за межі — знову перевірка. Важче знаходити нові знайомства, вбудовувати їх у свою систему. Важче залагоджувати конфлікти. Важче сприймати інших. Інколи це призводить до зменшення емпатії. По-третє, втрата власної ідентичності. Людина, яка роками живе за якимись уявними жорсткими приписами, не дає собі можливості стати собою. Всі бажання структуровані, сценарії не можна змінити. Життя стає одноманітним. Речі, які можна було б собі пробачити в нормальній ситуації, така людина не пробачить. Вона втрачає можливості пізнати і зрозуміти себе. В підсумку втрачені роки потім доводиться надолужувати з психологом… То чи дійсно емоційна гіперкомпенсація — це погано? Найчастіше — так. І не тому, що вона не виправляє ті проблеми, які існували давно. А тому, що замість них вона створює не здорову зону, а наступне коло ментальних проблем.